«Одного ранку ми побачили, що росіян немає. Тільки покинута техніка і позиції. Це було неймовірно», – говорить воїн-лісівник Ігор Мельничук.

Сьогодні в щотижневій рубриці “Наші в ЗСУ” розповідаємо про молодого воїна-лісівника, який між боями паралельно навчався, встиг одружитись у відпустці, а ще відчути мить, як це більше не побачити ворога. 

Ігор Мельничук виріс у лісівничій родині і вирішив піти шляхом батька. Спершу здобув лісівничу освітув Шацькому лісовому фаховому коледжі, а згодом у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Вже після строкової служби в армії , Ігор майже 5 років працював у Новозборишівському лісництві Володимир-Волинського надлісництва: спершу помічником лісничого, а згодом лісничим.

Та життя змінилося миттєво 24 лютого 2022 року.

«Коли зрозумів, що почалася війна, я набрав батька, і ми разом пішли до ТЦК. Батько раніше вже брав участь в АТО, але його одразу розвернули через старі поранення. Мене ж взяли і розподілили у 14-ту окрему механізовану бригаду», – пригадує Ігор.

У перші місяці повномасштабної війни на посаді сапера Ігор займався мінуванням основних шляхів поблизу білоруського кордону аби остаточно зламати ворогу логістику. Потім  Миколаївщина та Херсонщина, де доводилось працювати під щільним вогнем ворожої артилерії. 

«Згодом нас перекинули на Харківщину під час контрнаступу. Наша роль полягала у відволіканні ворога на кільцевій Харкова, щоб основні штурмові підрозділи могли просуватися вперед. Постійно йшли бої, але одного ранку ми побачили: росіян немає, залишилась лише покинута техніка й позиції. Це було неймовірно», –  з усмішкою пригадує Ігор.

Через кілька днів хлопців відправили на зачистку Куп’янська та околиць, які більше 8 місяців були під окупацією. 

 «У самому місті було важко: у магазинах – рублі, по радіо – російські новини, мобільного зв’язку немає. Добре, що я в школі гарно вчив географію й вмію орієнтуватися за паперовими картами та компасом. А досвід роботи в лісі теж дуже допоміг. Це нас врятувало», – пригадує Ігор.

Паралельно зі службою Ігор знайшов сили і на особисте життя –  він закінчив магістратуру за своєю спеціальністю. А ще зробив дівчині пропозицію та одружився.

«Я навчався через Вайбер, коли був зв’язок. Документи за мене подала дружина, а іспити я здавав під час відпусток. Служба навчанням не завадила. За цей час я встиг зробити коханій пропозицію, зіграти весілля… і навіть народився син», – ділиться Ігор.

Останні півтора роки Ігор виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку – був майстром авіаційних комплексів. За цей час ворог ще раз встиг майже окупувати місто, а потім знову накивати п’ятами. 

«Це був важкий час. Нам дуже допомогли колеги з Поліського офісу. Завдяки їхній співпраці з латвійськими волонтерами до нас приїхали десятки авто, зарядні станції. Неодноразово приїжджали представники Спілка воїнів-лісівників України. Привозили комплектуючі до авто, електропічки, засоби для будівництва укріплень. Так і тримались».

Нещодавно воїна-лісівника перевели на посаду інструктора. Тепер він навчатиме новоприбулих військових азам ведення бою, передаватиме досвід, здобутий у найнебезпечніших умовах.

Ігорові ще немає й тридцяти, а він уже пережив те, що багатьом не доводиться бачити за все життя. Попри це, він мріє про день, коли війна закінчиться і він знову повернеться в ліс – слухатиме шелест дерев і спів птахів, а не свист ворожих снарядів. Це його просте, але щире бажання –  мир, спокій, природа і родина поруч.